Вигнання нацистських окупантів з України почалося взимку 1942/1943 рр. 18 грудня 1942 року Червона армія увійшла в перше українське село Півнівка на Луганщині. У січні-березні 1943 року радянські війська майже прорвалися до Дніпра, але розвинути свій успіх не змогли - Вермахт перейшов у контрнаступ і відкинув ворога на схід. Влітку червоноармійці відновили наступ: впродовж липня - вересня 1943 року витіснили частину Вермахту з Лівобережної України за Дніпро.
Наступ вимагав людських ресурсів, тож радянське командування створює польові військкомати і розпочинає тотальну мобілізацію українців. Більшість призваних становили хлопці, які за часи окупації підросли до призовного віку, а також старі та солдати, що опинилися у 1941 році в німецькому полоні і повернулися додому. Новобранців без належної військової підготовки використовували як "гарматне м'ясо", адже комуністичний режим усіх, хто опинився на окупованій нацистами території, розцінював як зрадників. У бій їх часто слали навіть без зброї (1 гвинтівка на 5-10 осіб), у цивільному одязі. Так ті отримали характерні назви: "піджачники", "чорножупанники", "чорнобушлатники", але переважно "чорносвитники" і, нарешті, "чорна піхота". Станом на 10 жовтня 1943 року у Чернігівській, Київській та Полтавській областях мобілізували 9 тисяч 16-17-річних призовників. Ці юнаки гинули першими.
Битва за Дніпро
Одна із найкривавіших битв Другої світової війни розгорнулася на фронті протяжністю 750 км і тривала впродовж вересня - грудня 1943 року. Втрати радянських військ обчислюються сотнями тисяч вбитих і поранених. 20 жовтня 1943 року на основі військових з'єднань Червоної армії, які вели бойові дії на території України, сформували чотири Українські фронти. Надалі їх комплектували передусім українцями, яких мобілізували під час просування Червоної армії на захід. З лютого 1943 року до жовтня 1944 року лави Червоної армії поповнили майже 3,7 млн. бійців з України. Сталін наказав будь-якою ціною взяти Київ до 7 листопада - річниці Жовтневого перевороту, і радянське командування кидало в бій усі наявні сили, не рахуючись із втратами. Київ звільнили 6 листопада 1943 року ціною щонайменше 380 тисяч солдатських життів. Серед них - приблизно 350-370 тисяч насильно мобілізованих "чорносвітників".
Ключові події вересня – листопада 1943 року
|
Битва за Дніпро (штурм «Східного валу») восени 1943 р. Звільнення Києва
|
|
21-30 вересня 1943 р.
|
Форсування військами радянських Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного фронтів р. Дніпра та захоплення плацдармів на його правому березі.
Недоліки операції: радянські війська не мали понтонів, тому не зуміли вчасно переправити гармати, танки
|
|
Жовтень 1943 р.
|
Невдалі спроби військ Воронезького фронту прорватися до Києва з півдня, з плацдарму у с. Великі Букрини (Букринський плацдарм). Великі втрати серед солдатів, призваних до армії з Лівобережжя України («чорна піхота»).
Причини: 1) був втрачений фактор несподіваності (через відсутність понтонів танки та гармати не були перекинуті на правий беріг Дніпра вчасно, що дало можливість нацистам підтягнути резерви);
2) місцевість (яри) заважає використанню танків
|
|
20 жовтня
1943 р.
|
Перейменування Воронезького (1-й Український), Степового (2-й Український), Південно-Західного (3-й Український) і Південного (4-й Український) фронтів за рішенням Ставки
|
|
1-2 листопада 1943 р.
|
Відволікаючий удар наносять з Букринського плацдарму війська 1-го Українського фронту. Через відсутність танків (3-а танкова армія П. Рибалка перекинута на північ, на Лютізький плацдарм) «чорна піхота» зазнає великих втрат
|
|
3-13 листопада 1943 р.
|
Київська наступальна операція. Бере участь: 1-й Український фронт (ком. М. Ватутін). Через невдачі взяти Київ з Букринського плацдарму на півдні від Києва прийнято рішення перенести наступ на Лютізький плацдарм (на півночі від Києва). 3-а танкова армія починає наступ з Лютізького плацдарму та заходить німцям в тил, із заходу вривається до Києва.
|
|
6 листопада 1943 р.
|
Звільнення Києва – столиці України
|
Мовою очевидців подій
Зі спогадів Володимира Хільчевського
(брав участь у боях на Букринському плацдармі у складі «чорної піхоти»)
«Могутній вал радянських армій Центрального, Воронезького та Степового фронтів, набравши розгону на курських і бєлгородських полях, покотився до Дніпра, вздовж якого проходив гітлерівський “Східний вал”. Фюрер на весь світ заявив, що на Дніпрі… “буде боротися, якщо треба, сім років”…
На територіях щойно визволених Сумської та Чернігівської областей відразу ж почалася мобілізація, і невдовзі слідом за передовими військовими частинами потяглися колони новобранців. Серед них були такі, що вже служили в армії, однак за якихось обставин (полон, оточення) відбилися від своїх частин, але більшість – 18–19-річні юнаки. Обдерті, обшарпані, – за два роки окупації обносилися, – з “сидорами” за плечима йшли і йшли нескінченним потоком. В одній із таких колон крокував і я – хлопчина вісімнадцяти з половиною років… У тилу дивізії в Черненському лісі (пішов під води Київського моря) формувалися підрозділи, які ночами переправлялися на плацдарми. Дійшла черга й до того підрозділу, у якому був я. Удень нас вишикували для складання присяги, а потім відбувся мітинг. Промовці закликали виконати свій обов’язок перед Батьківщиною, докласти зусиль для розгрому ненависного ворога. Однак фраза: “На лівому березі для вас землі немає. Хочете вижити – тримайтеся за правий”, – вразила неприємно… Атаки, контратаки змінювалися довгим нудотно бездіяльним сидінням в окопах, коли ні вилізти, ні розім’ятись, а потім знову атаки, контратаки…
…Звідки мені було знати, що вже десь таємно з Букринського на Лютізький плацдарм перекидається потужна танкова армія генерала Рибалка… Згодом я почав це розуміти, став, як мені здавалося, заправським солдатом, але тоді гадав, що саме на мені й на тих сіромах-воїнах, які сиділи в окопах на схилі висоти, лежить уся відповідальність за долю Батьківщини… Пішли дощі. Дно окопів і траншей, нічим не захищених зверху, розкисло. Під ногами хлюпало, все промокло наскрізь, глинясте місиво доходило вище щиколоток, навіть плащ-палатки, що були лише в декого зі старих солдатів, уже не затримували води, одяг став важким, холодним. Особливо тяжко було пораненим. Вивезти вдень їх було неможливо – схили добре прострілювались. І, чекаючи ночі, поранені лежали в багні в траншеях. Через них переступали, було, що й наступали…»
|
